Нарешті набралася духу і подивилася останній випуск "Одного дня". У запису.
Майже три роки, а як один день...
В ці новини я закохалася з першого погляду, а за кілька місяців вже сиділа у  ньюз-румі на Щусева 26. Моїм першим сюжетом була розповідь про нічне прибирання Майдану Незалежності. Грудень, друга ночі, я з лопатою відгрібаю сніг щоб записати стед-ап про нелегку працю двірників. У оператора мерзнуть руки, я продовжую проговорювати текст і завзято перекидати сніг. Згодом майже увесь мій закадровий текст перекроїв редактор, окрім стенд-апу)). За перший місяць роботи я назнімала тридять сюжетів. Хотілося швидше набити руку, досягти майстерності, бо після кожного ефіру лишалося відчуття незавершеності. Здавалося, що можна було б зробити краще, ще б трохи часу... Це відчуття мене так і не полишило, і мабуть саме це змушувало практично жити на роботі. Рятувало те, що таких як я було багато. В Одному дні працювали навіжені люди. Це була Команда. Ми приходили на роботу вранці і йшли пізно ввечері. Далі - зупинка на Дорогожичах, пляшка пива і продовження обговорення сюжетів ))).
А пам*ятаєте як нам кілька місяців не платили зарплату, а ми продовжували працювати. Не тому, що не було куди йти, просто нам хотілося працювати саме в Одному дні. Бо тільки тут ми могли собі дозволити роботи не сюжети, а мініфільми. Експерементувати з музикою, спецефектами. Це була свобода для самовираження. Ех...
Мій останній сюжет, перед декретом, був про вчених, що виростили чорнобривці на неродючому місячному грунті. У напівзруйнованій лабораторій кілька жінок зробили прорив у світовій науці. Пізніше одна з героїнь розповіла, що наш сюжет допоміг їм отримати грант на нову лабораторію. Для мне це звучало як диво.
Одинь день пройшов немарно.

Вичитала, що хворе горло, ангіну, можна лікувати морозивом. Холод обезболює і знімає набряк. Так як морозива вдома не було, запропонувала чоловікові випити холодного пива. Про результати лікування повідомлю завтра.

Мій тато знає безліч мисливських байок. Смішнючі страшенно. Переказувати марно - треба чути. Однак нещодавно він розповів дуже зворушливу історію. Йому її переповів один знайомий лісник. Влаштували вони одного разу полювання на вовків. Вислідили вовка і вовчицю. Почалася погоня. Спочатку звірі тікали разом, потім розділилися. Вовчиця побігла у бік ближнього лісу. Вовк - у поле. Мисливцям треба було швидко вирішувати за ким йти. Думали недовго - вовк помітно шкутульгав на передню лапу. Нагнати його було справою часу. І ось, коли вже доля вовка була вирішена, сталося несподіване. Звір зупинився, подивився у бік лісу, куди щойно стрибнула його подруга, стряхнув із себе удавану хромоту і стрімглав помчав подалі від рушниць. Коли мисливці прийшли до тями, його й слід простив.
 Він рятував її...

Зашкварчало листя за вікном,
Осінню розпечене до краю.
коли дощ укрив його рядном,
Воно встигло крикнути - згораю!

І згоріло. Просто й до останку,
Не зігрівши жодного на світі.
Його іскри згасли на світанку,
Потонувши в безкінечний миті...

Раніше я не любила понеділки, тому що треба було йти на роботу. Зараз я не люблю їх, тому що на роботу йти не треба.

Жила-була люстра. Чому саме люстра - запитаєте ви? Тому що сьогодні Дімка дізнався про її існування. Я, взагалі-то люстри не люблю. Занадто багато яскравого світла. Мені завжди вистачало одного торшера. Не люблю я штучного світла - краще вже взагалі без нього. Аж тут він її помітив... Люстра просто очам, даруйте лампочкам, своїм не повірила - на неї хтось дивиться. Вона вже давно змирилася зі своїм пустим існуванням, а тут таке! Ууууу - сказав Дімка. З ким це він розмовляє? - подумала я. Адже на стелі нічого немає, окрім... люстри.

Це був її зоряний час. Вона ще ніколи так якскраво не горіла, а Дімка ще жодного разу так довго ні з ким не укав...

Деколи хтось знаходить щось твоє, давно забуте. Наприклад, слова, колись важливі. Цей хтось залишив мені повідомлення, а сам зник. Треба було раніше... Вибач.

Перше травня. Холодно. Згадую Прагу. Ми ховалися від вітру у затишних кав*ярнях. Пили глінтвейн, багато розмовляли... А деколи мовчали. Кожен думав про своє і ніхто не запитував - "Про що ти думаєш?"

Люблю залишати у нього на столі маленькі згадки про себе. Наприклад, сердечки намальовані зеленим маркером на його записах. Деколи пишу щось несуттєве на папірцях і розкидаю їх на подушках. Потім я надовго відїжджаю, залишаючи після себе ці паперово-маркерні згадки. Так було вчора. Близько і водночас далеко.

Сьогодні їзлила у Рівне, на завод бурштину. Чесно кажучи, до недавніх пір навіть не знала, що в Україні його видобувають. Хоча роблять це не так вже й давно - років десять. До того бурштин розграбовували браконьєри, а люди розпалювали ним печі! Втім, розграбовувати його продовжують і тепер. Ліс навколо кар*єрів переритий вздовж і поперек. Гнітюче відчуття.

Сорок мільйонів років тому з прадавніх дерев крапали сльози сонця...
Хотіла купити намасто, але нічого не впало в око.

Вирішила проблему, яка мучила мене кілька останніх місяців. Майже випадкова зустріч і все.

Сьогодні вперше одягла осінні чоботи. Можна було б і туфлі, але… Вирішила не тішити себе ілюзіями. Осінь є осінь і взуття тут ні до чого.

Вчора вже вкотре ходила до магазину вибирати кахель для ванної кімнати - безрезультатно. Зупинялася біля кожного стенду і намагалася уявити, який настрій викликатимуть у мене, наприклад, рожеві квіточки або блакитні бульбашки. Десь на третьому колі вирішила підти до дому. ЦЕ була вже п*ята спроба :)

Я таки проголосувала!

Прокинулася сьогодні вранці із думкою - а чи внесли мене до списку виборців? Потрібно було, напевно, перевірити це раніше. Спочатку мені стало соромно за свою несвідомість. Але пізніше, дивлячись на недообідрані листівки кандидатів, сором кудись зник.

Даю слово...
Для початку непогано

- Сегодня среда? - спросила я
- Нет, четверг, - ответил он, улыбнувшись
Когда я счастлива, я забываю о днях недели. Потому что берегу каждую минуту...

Я просыпалась несколько раз и пыталась понять где я и зачем я здесь. Так прошел мой день... во сне. Без завтра и сегодня. Было только вчера. Так странно и почти нереально.

Мы смотрим много фильмов. Проживаем несколько разыгранных жизней и кажется, что наши встречи становятся длиннее. Больше всего на свете я боюсь потерять именно это.